Слов’янська міфологія: у що вірили пращури українців?

02 Листопада 2022

Слов’янська міфологія — широка та вельми цікава тема, вивчення якої триває й досі. Справа не лише у великому пантеоні богів, календарних персонажів та духів! Сучасним історикам, лінгвістам та етнологам доводиться наново досліджувати деякі віхи доби Київської Русі. Це пов’язано з діяльністю цілого ряду істориків-публіцистів і письменників Російської імперії XVIII – XIX століть. У своїх роботах вони досить вільно інтерпретували літописи, часто прикрашаючи історії та навіть вигадуючи нові.

Так, із помилкових перекладів, неточних списків та літературних фантазій народилися боги Услад, Зімцерла, Лель, Ярило та деякі інші персонажі. Справжня дохристиянська міфологія Київської Русі не встигла стати такою ж розвиненою, як, наприклад, грецька. Попри це, до наших днів дійшли цікаві міфи та легенди!

Перун — володар блискавок

Поклоніння природі та культ предків — основа слов’янської міфології. Хоча автентичний пантеон різноманітний, він підпорядкований одному творцю Землі та Неба. Деякі дослідники вважають, що це було окреме божество, але більшість відводять ключову роль Перуну — володарю блискавок, грому, вогню та дощу. Саме він виступає одним із головних захисників від злих духів та інших бід.

За легендою, Білобог вирізьбив Перуна з каменю й оживив його. Господаря блискавок зображували як високого статного чоловіка зі сріблястим волоссям та золотистими вусами. В руках у нього був важкий молот, а за спиною — лук та вогняні стріли. Вважалося, що грози — це битви між Перуном та злими духами (Дівами), яких насилали Чорнобог чи Мара. Ці духи прагнули замкнути воду у хмарах, щоб на землі запанували голод та бідність. Однак Перун, завдяки неймовірній силі, а також божественній зброї, розколював застиглі хмари та винищував супротивників.

Міфи стародавніх слов’ян свідчать, що володар блискавок благоволив людям, проте іноді випадково міг й вбити. Усьому виною злі Діви — рятуючись від Перуна, вони здатні були вселитися в людей, які не встигли сховатися від грози. Однак загиблий отримував нагороду — його душа переселялася у Вирій (потойбічний світ, де мешкали боги), а сама людина відтепер вважалася братом громовержця. Слов’яни вірили, що особливою ​​опікою Перуна нагороджувалися люди, життя яких було пов’язане з числом «9». Наприклад, мандрівники, що вирушали в дорогу на 9 днів/тиждень/років або сім’ї з 9 дітьми.

Четвертий день тижня вважався днем Перуна, коли Богові віддавали особливі почесті. Повелителю блискавок присвячували також колодязі, старі дуби та цілі дубові гаї. Коли князь Володимир хрестив Київську Русь і наказав знищити найбільше язичницьке капище у столиці, священне «дерево Перуна» було зрубано та кинуто до Дніпра. За переказами, ідолопоклонники бігли за ідолом, віднесеним течією, з вигуками «Видибай (випливай), Боже!».

Вважається, що святиню вдалося витягнути на берег неподалік урочища Звіринець — надалі там збиралися противники християнізації. Щоб перешкодити цьому, у тих краях було зведено Видубицький монастир. За літописами, слов’яни на території сучасної України та Білорусі ще довго поклонялися Перуну після приходу християнства.

Білобог та Чорнобог — споконвічні супротивники

Старослов’янська міфологія неможлива без Білобога та Чорнобога — втілень вселенського Добра та Зла. Про початок їхнього протистояння існує красива легенда. Колись на Землі існувало лише море. Білобог вирішив це змінити, а тому й відправив свою тінь — Чорнобога — створювати сушу. Останній виявився могутнім, але гордим та егоїстичним. Чорнобог, не бажаючи ділити владу над сушею, спробував вбити Білобога. Однак його супротивник вижив і навіть благословив Землю. Білобог виявив, що створення суходолу не зупиняється — з моря виникає все більше суші, що загрожує дефіцитом води всьому живому.

Після невдалої спроби домовитись, покровитель Добра створив бджолу та послав її стежити за Чорнобогом. Нарешті маленька комаха вивідала таємницю: треба було накреслити на суші хрест і сказати «Досить». Чорнобог був таким злим через втручання у його справи, що прокляв противника — відтепер той мав харчуватися бджолиними виділеннями. Проте Білобог знайшов вихід, зробивши продукт солодким та корисним. Так з’явився мед.

Хоча легенди про Білобога і Чорнобога розповідають про їхню постійну боротьбу, ці персонажі вважалися рівними за значущістю: допомагали один одному вершити великі справи, підтримуючи баланс добра і зла на всій Землі. В останньому їм допомагав Перун, розподіляючи войовничих богів і зберігаючи між ними Межу.

Про це свідчить легенда, вперше записана А. Н. Афанасьєвим. Колись жив умілий коваль, який біля своєї майстерні поставив два ідоли (чури): на честь Білобога та Чорнобога. Перед початком роботи він кланявся обом, періодично приносив їм дари. Спадкоємець, який успадкував кузню, виявився менш мудрим — він кланявся Білобогу, а в бік Чорнобога плював, адже той був втіленням Зла.

Якось у героя нашої історії з’явився учень. Підмайстер дуже швидко зрівнявся в умінні з господарем. Якось до кузні під’їхала знатна жінка в оточенні слуг — треба було підкувати коня. Заодно підмайстер запропонував перекувати її зі «старої в молодицю». Та погодилася. Учень коваля розтопив горн, схопив стару кліщами та відправив у вогонь. Потім занурив її у молоко, ударив молотом, а з-під вугільної кірки з’явилася юна дівчина. Шокована перевтіленням, пані заплатила ковалю і помчала з двору. Після її відбуття зник і підмайстер.

За деякий час задоволена пані повернулася зі старим чоловіком — захотіла і його перекувати. Хоча коваль не знав секрету підмайстра, гордість не дозволила визнати, що учень перевершив вчителя. Зробив він усе так само, але після удару молотом старий розсипався на вугілля. За це пані відправила коваля на княжий суд, де його засудили до смерті. Тоді перед майстром з’явився на вогнедишному коні сам Чорнобог в образі підмайстра. І ось прозвучало головне питання: «Ну що, коваль, не будеш більше на мій чур плювати?».

За однією версією, Чорнобог після цього потягнув коваля в потойбічний світ, за іншою — пробачив майстру і навіть оживив убитого ним старого, подарувавши йому молодість. У такий спосіб міфологія слов’ян наголошує на важливості навіть негативних, на перший погляд, героїв.

Велес (Волос) — бог скотарів та музикантів

На думку багатьох істориків, культ Велеса виник ще у кам’яному віці. Первісні мисливці надягали на себе шкури звірів, які частіше за інших ставали їхньою здобиччю, і поклонялися божеству у вигляді ведмедя. У бронзовому столітті, після початку скотарства, Велес починає асоціюватися вже зі свійськими тваринами. Згідно з давніми легендами, саме цей бог допоміг слов’янам одомашнити звірів, навчив їх пасти, а не вбивати, використовувати як тяглову силу, вирощувати для отримання молока, м’яса та шкур. З розвитком скотарства Велес перетворюється на другого за значенням (після Перуна) покровителя людей. Його ім’я згадується навіть у присязі русинів грекам, що датується 945 р.

За повір’ями, особливою увагою Велеса були обдаровані волхви (чаклуни), які вміли лікувати тварин, і навіть ремісники. Також міфологія Русі приписує цьому божеству любов до музики. Вважається, що Велес у вільний від турбот час любив грати на сопілці. Інструмент створили спеціально для нього сини Стрибога (бога вітру).

У «Слово о полку Ігоревім» говориться, що великий співак Київської Русі Боян був онуком Велеса. Також легенди стверджують, що цей бог був батьком усіх велетнів (велетів, волотів). Недарма слово «велий» означало «великий», «здоровенний». Саме тому вважалося, що Велес допомагає людям, які від природи наділені високим зростом та фізичною силою.

Самого бога зображували як могутнього молодого чоловіка, одягненого у шкури тварин. Одяг його був перехоплений широким поясом «чересом», на якому висів шкіряний гаманець «каліта». У чересі зберігалися духовні багатства, а каліті — мирські.

Цікаво, що місце сучасного Хелловіну у стародавніх слов’ян займала Велесова ніч. Згідно з повір’ями, у період на стику сезонів влада переходила від Білобога до Чорнобога. Цієї ночі зустрічалися світи живих і мертвих, а межа між ними ставала дуже тонкою. Близькі до Велесової ночі свята були присвячені збиранню врожаю та заготівлі м’яса на зиму. Частково з цієї причини свято назвали на честь покровителя скотарства. Інша причина — повір’я, що тільки Велесу під силу пізнати таємниці двох різних світів, секрети Білобога та Чорнобога.

Відомо, що стародавнє язичницьке капище у Києві розташовувалося на Подолі — там і сьогодні пролягає старовинна вулиця Волоська.

Лада — покровителька шлюбу

Слов’янська Лада вважалася дружиною Перуна, покровителькою шлюбу та домашнього вогнища. Крім того, вона була вічно юною богинею краси, весни, родючості та веселощів. Саме від імені Лади походять слова «ладити» — жити у світі, «ладний» — гарний, здоровий, статний. Присвячені богині свята справляли навесні, коли починав танути сніг, і люди активно готувалися до початку польових робіт. Територія, населена слов’янами, була великою, охоплюючи землі сучасних України, Польщі, країн Балтії та частково Росії. Ладу знали та шанували у всіх куточках Русі. Існує кілька легенд, присвячених богині.

Згідно з однією з них, одного разу Лада лягла відпочити в таврійських степах, втомившись дорогою на інші слов’янські землі. Вона несла весну, тому довгоочікуване потепління на інших територіях ніяк не наступало. Сном богині скористалася зла Мара, яка густо засіяла поля навколо колючими рослинами, що обплели Ладу. Довго спала богиня весни й прокинулася лише від запеклих молитов землеробів. Лада кинулася тікати. Бур’яни кололи та дряпали її тіло, а там, де падали краплі крові, виростали кущі калини.

Міфи та легенди слов’ян нерідко оповідають про взаємовідносини різних богів. Хоча Лада була дружиною Перуна, за повір’ями її доля тісно переплелася з долею Велеса. Покровитель скотарів і ремісників не встояв перед красою богині весни, тому впіймав момент, щоб її викрасти. Перун шаленів, але не міг перемогти Велеса, на боці якого були череди хмар і вітри, підпорядковані чарівною сопілкою. Однак, сумуючи за чоловіком, Лада обманом знищила магічний музичний інструмент та возз’єдналася з Перуном. Останній жорстоко покарав Велеса: розрубав його та розкидав по Землі. Лада була засмучена таким вчинком, тому її чоловік незабаром воскресив викрадача, але, задля повчань, перетворив його на ведмедя. З того часу літо Велес проводить у лісі в образі тварини, допомагаючи людям, а взимку у своєму справжньому вигляді повертається до Вирію.