Із давніх давен чимало шляху було пройдено звитяжними героями, чимало земель було підкорено відважними полководцями у пошуках правди, одвічної істини буття… Нестримна жага пізнати Правду надихала філософів та алхіміків роками усамітнюватися у глибоких роздумах… А ж одного разу…

Карпати… Десь там, де лінію горизонту творять сизі вершини та стрімкі схили, де одинока хмарина крутить танок із красунею смерекою, а тепле сонечко фарбує візерунками зелені полонини, проходив парубок…

Вже котрий день він невтомно мандрував стежками позаду нього – безкраї поля, тихі води рівнин, бурхливі потоки гір та густі чагарники Карпатських лісів… Здолав хлопчина багато перешкод, лукавства та поневірянь, проте його ніколи не покидала надія віднайти Правду, така дорога вона йому була… Кожен, хто зустрічався на його шляху, описував обличчя Правди по – своєму, у кожного була, начебто, своя Правда – одна-єдина, і за будь-яку ціну він прагнув пізнати Її…

На полонині він вирішив спочити, приліг на свіжу пахучу травицю аби набратися енергії від матінки-землі, вдихнув аромат чебрецю і поринув у сон…

Коли раптом із далеку почулася чарівна мелодія, яку так вправно видобували із сопілки руки сивого старця… Юнак здивовано а ж привстав: звідкіля ото взявся старенький сопілкар так високо в горах?..

– Дідусю, хто Ви?

– Я Дух Лісу, – промовили теплі очі, – Чи не заблукав ти, синку, чи не збився із шляху істинного?

– Так, дідусю, шукаю Правду я. Тільки от не знаю, чи є іще Вона. Чи чули що про Неї?

– Синку, старий я… Багато чого бачив я у житті, та Правда – старша за мене, Вона – стара, як цей світ… Колись світ на Ній стояв… Жила Вона між людьми, часи ж настали інші, люди перестали шанувати Її, почали вірити Неправді, Її молодшій лукавій сестрі. Тому сховалася Вона від роду людського, від кривдників своїх, осіла високо в горах, де віднайти, пізнати Її можуть тільки люди з відважним духом і гарячим серцем… Ніде Правди не дінеш, вічна Вона – Стара Правда… І хто Її шукає, той обов’язково знайде…

Враз розум юнака проникнувся розумінням, а серце сповнилося невимовною радістю… Поглянув він довкола, вдихнув на повні груди цілюще карпатське повітря свободи, відчув безмежну силу краси своєї землі, її незайманої природи…

– Ось же вона – Одвічна Стара Правда!!!… Вона тут… і я осягнув Її! – щасливо викрикнув юнак і слова ехом покотилися по гірському хребту.

Дідусь тепло посміхнувся:

– Так, синку. Правда – це любов до життя, це свобода – найбільший скарб людини… гармонія із незайманою природою… і земля, що на ній ми стоїмо, наділена Її духом…